Онтаріо - найбільша за населенням (2006 рік -12 028 895 мешканців) і друга за розміром .(1 068 580 кілометрів квадратних) провінція Канади, розміщена між Великими озерами та Гудзоновою затокою. Столиця - Торонто.

У 2006 році, згідно з переписом населення, тут проживало 336 355 українців, що становило 27,82% від усього українського населення Канади. У 85 615 із них обоє батьків українці, а у 250 740 із батьків українець. Приблизно 48 620  людей вважають українську мову своєю рідною. Найбільші українські громади провінції проживають у Торонто (всього 122 510 осіб; із них у 40 115 обоє батьків українці і в 82 395 - один із батьків українець; Гамільтоні (27 080; 6 690 і 20 390), Оттаві (21 520; 3 790 і 17 730), Сент Кетеринсі з Ніагарою (20 990; 5 285 і 15 705), Тандер Беї (17 620; 3 430 і 14 190), Ошаві (12 555; 3 200 і 9 355), Лондоні (10 765; 2 380 і 8 385), Віндзорі (9 725; 2 055 і 7 660) та Кітченері (10 425; 1 980 і 8 455).

Історично так склалося, що українські поселення в провінції зосереджувалися навколо найбільших індустріальних і адміністративних центрів. У сільських районах Онтаріо немає суцільних українських поселень, як в інших провінціях, зокрема в степових.

Упродовж першої хвилі української імміграції до Канади (1891-1914 роки) більшість новоприбулих із Галичини та Буковини оселялася в преріях. Деякі з них не доїздили до прерій і оселялися в інших місцях, наприклад, у Форті Вільям. Але переважна більшість перших іммігрантів приїздила до Онтаріо як сезонні робітники. їхньою метою було заробити досить грошей, аби купити землю на батьківщині чи у преріях Канади. Вони знаходили роботу на шахтах у містечках Садбері, Тіммінс і Кіркланд Лейк; на деревообробних і паперових виробництвах у Кенорі та Драйдені, що на північному заході провінції Онтаріо; фабриках Віндзора та Ошави; металоплавильних заводах Гамільтона; залізничних депо і доках Порту Артур і Форту Вільям (які згодом об'єдналися в місто Тандер Бей), а також на численних підприємствах харчової і легкої промисловості Торонто. Поступово якась частина сезонних робітників залишалася в Онтаріо, де вони створювали культурні організації і засновували невеличкі парафії.

Друга хвиля української імміграції, яка почалася у міжвоєнний період, була спричинена нестачею землі в Галичині та на Волині. Відпрацювавши обов'язковий термін на фермах, багато українських новоприбулих подавалися на шахти та в індустріальні центри, де були кращі можливості отримати роботу. Чимало українців, які на той час жили в преріях, також почали переїздити в Онтаріо, особливо наприкінці 1930-их років, коли стали очевидними кращі економічні перспективи цієї провінції.

Третя хвиля імміграції (1947-1952 роки) складалася здебільше з переселенців і біженців. Велика частина цих людей була міського походження і мала кращу освіту, ніж їхні попередники. Майже 75% тогочасних новоприбулих залишилися жити в Онтаріо. Після закінчення річного контракту на фермах, шахтах чи в лісозаготівельних господарствах більшість подалася в міста і влилася у вже наявні там українські громади.

Четверта хвиля української імміграції до Канади почалася у 1980-их роках, коли стали прибувати українці з Польщі та колишньої Югославії. На початку 1990-их років до неї приєдналися вихідці з України. Переважна більшість новоприбулих цієї хвилі селилася в провінції Онтаріо (65% у 1991-2001 роках), найчастіше обираючи домівкою місто Торонто.

З часом українська присутність в Онтаріо помітно зросла як щодо абсолютної чисельності, так і щодо відносної частки канадців українського походження: від 3 078 мешканців 1911 року (4% українсько-канадського населення) до 24 426 осіб у 1931 році (10,9%). У 1951 році їх вже налічувалося 93 595 осіб (23,8%), а ще через двадцять років – 159 880 осіб (27,5%). Від того часу і до сьогодні ця пропорція залишається майже незмінною.

Крок за кроком розвивалося життя українських організацій. Найпершими духовними установами українців у провінціях були церковні парафії, а громадське життя зосереджувалося навколо закладів взаємної допомоги, товариств “Просвіти”, музичних і театральних гуртів. Прокомуністично налаштоване Товариство Український робітничо-фармерський дім (ТУРФДІм), яке пізніше стало називатися Товариство об'єднаних українських канадців (ТОУК), з'явилося в Онтаріо у 1920-их роках на базі українських груп соціалістичного спрямування, які були досить активними в провінції. У боротьбі за вплив на громадське життя їхніми основними суперниками були Січова організація в Канаді (пізніше Союз гетьманців державників), Українське національне об'єднання та розмаїті Українські народні доми, що виросли з товариств “Просвіти”.

Після Другої світової війни сили гетьманців стали за­непадати. Для ТОУК також настали не найкращі часи. Тимчасом Українське національне об'єднання збагатилося новими силами з числа повоєнних іммігрантів. Тогочасні новоприбулі також заснували Лігу визволення України, яка тепер найкраще була представлена в Онтаріо, а також молодіжну організацію “Пласт”. У 1970 році українські організації в провінції об'єдналися під егідою Онтарійської ради Комітету українців Канади (нині Конгрес українців Канади).

Найперші українські католицькі парафії провінції виникли в 1909 році у Торонто та Форті Вільям, а згодом стали з'являтися парафії та церкви у Гамільтоні, Кенорі, Кітченері й Оттаві. Кількість католиків у провінції зростала, і у 1948 році був заснований Апостольський екзархат Східної Канади. У 1956 році він став Торонтською єпархією (пізніше додавши до своєї назви слова “і Східної Канади”). Новостворену єпархію очолив Ізидор Борецький (до 1998 року). Його наступники - Корнелій Пасічний (1998-2003 роки) і Степан Хміляр (2003 р.).

Перші українські православні громади з'явилися у 1916 році в Ошаві та у 1917 році у Велланді, але спочатку вони були пов'язані з російською православною місією в Сполучених Штатах. Перші українські православні парафії були засновані в 1920-их роках, але стали повновладними лише наприкінці 1930-их років. Нині православні парафії провінції Онтаріо перебувають у юрисдикції Східної єпархії Української православної церкви в Канаді, яка була заснована у 1951 році. У різний час її очолювали єпископи Михаїл Хороший (195119-77 роки), Микола Дебрин (1978-1981 роки), Василь Федак (1981-1992 роки) і Юрій Каліщук(1992 р.).

Щоби зберегти свою культуру та мову, українці утримували приватним коштом вечірні та суботні школи, а також користали з фінансованих урядом провінції програм із вивчення рідної мови та культурної спадщини у приватних і католицьких початкових школах. Українсько-англійські двомовні школи, які були засновані в степових провінціях, ніколи не існували в Онтаріо. Немає їх і сьогодні. Проте курси з вивчення української мови й літератури у Торонтському університеті проводять від 1950-их років. Наприкінці 1970-их років українська громада зібрала гроші на заснування Кафедри українознавчих студій при цьому університеті. Також упродовж багатьох років українські курси були при Йоркському університеті. Від 1976 року в Торонтському університеті існує відділення Канадського інституту українських студій. У 2001 році в університеті було засновано Програму досліджень України ім. Петра Яцика. У 1990 році Інститут східно-християнських наук ім. Митрополита Андрея Шептицького був перенесений до Університету св. Павла в Оттаві. Оттавський університет сьогодні має Кафедру українських студій, засновану у 1995 році. В минулому курси українознавства читали також в університеті МакМастер (Гамільтон), Віндзорському університеті, Оттавському університеті та Карлтонському університеті (Оттава).

Торонто

Українці почали оселятися в Торонто на початку XX століття. Першим українцем, що прибув до Торонто у 1901 році, був Дмитро Яворський з Галичини. У 1903 році до Торонто приїжджають люди, які в офіційних документах фігурують як українсько-американські іммігранти. Невдовзі до них приєднався невеликий, але невпинний потік іммігрантів із західноукраїнських регіонів Галичина і Буковина. Багато з них були сезонними найманими робітниками, які зимували в місті, а навесні вирушали в пошуках роботи на північ. Але чимало з них залишалися в Торонто, започаткувавши існування української громади поблизу вулиці Дандас (Dundas Street) і авеню Дюпон (Dupont Avenue), знаної в ті часи як вулиця Ройс (Royce Street). Тут проживало більш як 2 500 українських мешканців. Також чимало українців обирали місцем для оселі вулицю Батерст (Bathurst Street) в околиці Квін і Дандас (Queen-Dundas агеа), де вони становили етнічну більшість.

На 1921 рік у місті жило близько 7 000 українців, а через десять років - уже 9 000 (хоча, згідно з тогочасним переписом населення, українців було тільки 5 138 душ із усього населення Торонто, яке становило 861 950 осіб, а загалом у Канаді проживало 225 113 українців).

Протягом 1940-их років кількість українських мешканців Торонто продовжувала зростати, спочатку внаслідок міграції українців з інших частин Канади, зокрема зі степових провінцій - прерій. У 1946-1947 роках у місто стали прибувати українські іммігранти “третьої хвилі”, так звані ”переміщені особи” (DPs, displaces persons), які були іммігрантами рад­ше політичними, аніж економічними. На 1951 рік українське населення Торонто становило 30 400 мешканців.

Упродовж 1950-1960-их років українські іммігранті стали переселятися в околицю Гай Парк і далі на захід - в Етобіко та Міссіссаґу.

У 1980-ті роки до Торонто почали прибувати українці з Польщі, спонукувані політичними подіями в країні. У першу декаду після проголошення Україною незалежності, коли люди отримали можливість вільно виїздити за кордон, близько 14 000 іммігрантів з України оселилося в Торонто. Це становило приблизно 60% від усіх українців, які легальна прибули в Канаду. До них приєднувалося щороку по кілька тисяч новоприбулих (з огляду на те, що офіційна канадська імміграційна статистика перестала називати такий показник, як країна народження, сьогодні неможливо назвати точнішу цифру). Всього в цей час до Торонто приїхало понад 18 000 іммігрантів з України. Нова хвиля української імміграції стала селитися переважно в західній частині і в околиці Еванс-Лейкшор (Evans-Lajeshore).

У 2006 році в Метрополітен Торонто мешкало 5 072 075 людей, з яких 122 510 становили українці. Серед них 40 115 ототожнювали себе з етнічними українцями, а 82 395 вважали себе нащадками змішаних етнічних шлюбів.

Із плином часу соціальна структура української громади в Торонто змінювалася. Перші іммігранти були переважно неосвічені низькооплачувані робітники без певного фаху. Вони виконували важку фізичну роботу на залізниці, на фабриках, заводах і будовах міста. Жінки наймалися провадити домашнє господарство. У час між двома війнами в Торонто з'явилися фахово вишколені робітники, торгівці, власники приватних бізнесів, а також професіонали в різних ділянках. Після Другої світової війни в Торонто оселилася значна кількість українців, які були освіченими професіоналами. На 1971 рік соціальна структура української громади зрівнялася з тогочасною загальноканадською, а від 1996 року кількість українських професіоналів переважила середній рівень у Торонто. Остання хвиля імміграції вирізняється з-посеред інших своїм високим рівнем освіченості, проте багато новоприбулих змушені працювати не за фахом або здобувати нову професію.

Оттава

Столиця Канади Оттава розташована на берегах ріки Оттави, що розмежовує провінції Онтаріо та Квебек. Місто лежить у східній частині Онтаріо (400 км на північний схід від Торонто і 190 км на захід від Монреаля) і є другим за розміром містом провінції після Торонто. В Оттаві, яка до 1855 року називалася Байтаун, налічується велика кількість музеїв, офіційних установ і урядових будівель.

За останнім переписом, в Оттаві проживає до 900 000 осіб, серед них приблизно 20 000 українців. Незважаючи на невелику кількість - передовсім це зумовлено тим, що Оттава ніколи не мала промислової інфраструктури, яка би приваблювала іммігрантів, - присутність українців у столиці є вельми помітною. Насамперед тут розташоване Посольство України в Канаді, де зосереджуються найважливіші події державного рівня.

Численні делегації з України, відомі політики та діячі часто є гостями саме Оттави. З іншого боку, в державних канадських установах працює багато українських канадців. Деякі з них залишили досить яскравий слід в історії Канади і Оттави зокрема.

Хоча тут немає видимого скупчення українців на зразок Вінніпега чи Торонто, зате існує багато місць, які промовисто засвідчують їхню давню присутність в Оттаві - від назв старих вулиць і парків до відомих усім оттавцям сучасних споруд.

На початок Першої світової війни в Оттаві мешкало понад 200 українців, які селилися переважно в околиці вулиць Престон і Рочестер. В 1914 році була заснована перша українська парафія. Це була греко-католицька парафія св. Івана Хрестителя під пастирським проводом о. Йосифа Филими. Кілька років громада використовувала для своїх богослужінь римо-католицькі церкви, а 1918 року парафіяни вирішили пристосувати для своїх потреб будівлю на розі вулиць Рочестер і Бальзам. Другою українською релігійною громадою в Оттаві стала заснована 1918 року Австро-буковинська греко-православна церква Святої Трійці. Протягом 1920-их років були безуспішні спроби заснувати в місті українську протестантську церкву. Водночас чимало українців відвідували богослужіння в місцевій загальнослов'янській протестантській місійній церкві.

Більшість перших поселенців подалася на захід відкривати нові землі. Порівняно мала частка українців обрала місцем свого осідку столицю Канади Оттаву. Спочатку, крім лісорубів, це були дрібні ремісники та заробітчани, які прибули з Галичини та Буковини. Лише в 1930-их роках почали з'являтися поодинокі фахівці, яким вдавалося дістати працю в державних установах. Українці продовжували прибувати в Оттаву як до Другої світової війни, так і після неї, але саме повоєнні іммігранти вписали новий розділ в історію української присутності в Оттаві. З їхнім прибуттям почали виникати нові установи, різко пожвавилося місцеве культурне та організоване життя.

На цей час припадає як створення нових інституцій (наприклад, відкриття Кредитової спілки), так і по­вільний занепад віджилих себе старих. Повоєнна імміграція також принесла із собою свою політичну орієнтацію, групування та розрізнення, які існують і досі. Водночас Оттава потрапила в поле зору українсько-канадських політичних діячів. В часи “холодної війни” тут почали відбуватися часті українські марші протесту перед Посольством Радянського Союзу. До канадського уряду прибували діаспорні делегації з різними вимогами та пропозиціями. Перед будинком парламенту чи палацом генерал-губернатора відбувалися мітинги.

Щораз більше українських канадців починали працювати в уряді - тож незабаром повністю змінився соціальний стан української діаспори в Оттаві: українців-робітників замінили українці-службовці та урядовці. А останніми роками, після того, як Оттава стала лідером у царині телекомунікаційних та комп'ютерних технологій, до цієї категорії додалася велика кількість українських комп'ютерних спеціалістів як з Канади, так і з України.

Одним із відомих українців, котрі залишили по собі добру згадку для міста й країни загалом, був генерал-губернатор Рамон Гнатишин, який став 24-им генерал-губернатором Канади й обіймав цю посаду від 1990 до 1995 року. Саме його заслугою є відкриття для вільного відвідування резиденції генерал-губернатора Канади Рідо Голл з чудовим парком, доступ до якої роками був закритий його попередниками.

У прилеглому до резиденції парку є ще одна цікава для українців згадка - по лівому боці центральної алеї росте дерево, посаджене Президентом України Леонідом Кучмою під час його відвідин Канади 24 жовтня 1994 року, та дерево, посаджене Президентом України Віктором Ющенком під час його державного візиту в Канаду 26 травня 2008 року. Про це повідомляють прикріплені поруч таблиці. Окрім того на території Рідо Голл дружина Рамона Гнатишина, Ґерда Гнатишин, свого часу заснувала так званий “Сад Троянд”, де кожній нації та важливій події в Канаді присвячений окремий сорт троянд. Українцям там присвячений сорт Chloris , виведений у Франції під час правління Наполеона.

Ще одним визначним пам'ятником, добре відомим оттавцям, який важко не помітити гостям столиці, є робота українського скульптора Леоніда Молодожанина, більше відомого у Канаді як Лео Мол. Це пам'ятник колишньому прем'єр-міністрові Канади Джону Діффенбейкерові, який височить на Парламентському пагорбі, між західним і центральним корпусами парламенту.