Манітоба - степова провінція (на 2006 рік 1 133 510 мешканців), яка розміщена поблизу географічного  центру Канади. Площа – 6409 947 кілометрів квадратних. Під час перепису населення 2006 року 167 175 мешканців Манітоби задекларували, що їхні батьки українці. 47 730 із них мають тільки українське походження, тимчасом як у 119 440 - один із батьків українець. Вони становлять приблизно 15% від загальної кількості українського населення Канади. Українську мову рідною вважають 26 540 осіб.

Столицею і найбільшим містом Манітоби є Вінніпег, у якому проживає найчисленніша українська громада (110 335 осіб, у 30 090 з них обоє батьків українці, а в 80 245 - один із батьків українець).

Провінція утворилася у 1870 році й була активно колонізована після 1890 року, коли тисячі землеробів стали селитися на її цілинних землях. Між 1870 і 1901 роками населення зросло від 20 000 до 255 000 осіб. Перші українські сільські поселення в Манітобі були засновані 1896 року іммігрантами з Галичини та Буковини в Стюартбурні, що на північ від Вінніпега, і коло озера Дофіна (Теребовля), на північному заході. До 1914 року мережа українських сіл і містечок уздовж залізниці, торгівельних та інших закладів простяглася від американського кордону на південному сході (Сеньків, Згода, Сарто, Толстой, Сірко, Роса, Віта, колишня назва Шевченко, та ін.) до периферії Вінніпегу (Бруклендз, Ґонор). В районі між озерами з'явилися поселення Комарно, Етельберт, Збараж, а від Сенді Лейк до Свон Рівер - Галич, Україна, Зоря. Велика кількість заселених українцями земель, особливо на південному сході та в міжозерному районі, була трохи гіршої якості, тому економічний поступ із плином часу сповільнився.

Щодо активності українського громадського життя Манітоба була найпомітнішою канадською провінцією, і так тривало аж до Другої світової війни. Тут була найбільша в Канаді кількість українців - приблизно 42% у 1911 році, стільки ж у 1921 році, 33% в 1931 році й 30% у 1941 році. У самому тільки Вінніпезі українського населення було в кілька разів більше, ніж у будь-якому іншому великому місті Канади. Добре були розвинені україномовна преса і українські організації.

Вінніпег є духовним і адміністративним центром Української католицької та Української православної церков у Канаді. Українськими католицькими єпископами та архієпископами Вінніпегу свого часу були Никита Будка (1912-1928 роки), Василь Ладика (1929-1956 роки), Максим Германюк (1956-1992 роки) і Михайло Бздель (1992 рік). У 2001 році в Манітобі налічувалося 29 740 українців католицького віро сповідування

Першим митрополитом Української православної церкви в Канаді був Іоан Теодорович (1924-1947 роки), який жив переважно у Філадельфії. Більшість церковних подій організовувала його консисторія. Всі наступні православні митрополити - Мстислав Скрипник (1947-1950 роки), Іван Огієнко (Іларіон, 1951-1972 роки), Андрей Метюк (1975-1985 роки) і Василь Федак (1985-2005 роки) - жили у Вінніпезі. У 2001 році в Манітобі налічувалося 4 640 православних українців.

Українці Манітоби швидко вийшли на політичну арену і від 1910 року були дуже активні на провінційному рівні в Консервативній партії прем'єра провінції Р.Робліна до самої поразки влади на виборах 1915 року. Першим українським міським головою був обраний І.Сторощук у Стюартбурні (1908 рік); першим українським членом міської управи Вінніпегу став у 1911 році Теодор Стефаник, членом законодавчої асамблеї був Тарас Ферлей. До 1939 року до законодавчої асамблеї було обрано 10 українців. У 1950 році Микола Бачинський став спікером асамблеї, у 1953 році Іван Соломон обійняв посаду виконувача обов'язків спікера. Першим у Манітобі членом кабінету міністрів українського походження став призначений у 1955 році Михайло Григорчук. Цього самого року Василь Вал (Волохатюк, Ліберальна партія) став першим українсько-канадським сенатором, прослуживши на цій посаді до самої смерті в 1962 році. Від 1963 до 1986 року сенатором у Манітобі був Павло Юзик (Прогресивно-консервативна партія).

Українці також добилися високих урядових посад при Новій демократичній партії у 1970-1980-их роках. У цей час членами кабінету міністрів були Семен Юськів, Василь Уруський і Володимир Парасюк. Ка­бінет прем'єра Гарі Філмена (1988-1999 роки), канадця польсько-українського походження, налічував чотирьох українців. Так само до складу кабінету Гарі Доура (Нова демократична партія) входили чотири українці. Також не можна не згадати Степана Дзюбу, який протягом тривалого часу був міським головою Вінніпегу.

На початку XX століття в Манітобі було більш як 100 двомовних українсько-англійських шкіл. Учителів для них готували в Рутенській школі в Брендоні. Згодом багато з них стали громадськими діячами всієї Західної Канади. Двомовні школи були примусово закриті у 1916 році, як тоді обґрунтували, “під приводом освітньої реформи”. Вони знову з'явилися в провінції тільки 1979 року. Надзвичайну підтримку їм надавав Батьківський комітет сприяння українській мові в Манітобі. Нині двомовні школи є у містах Вінніпег, Оукбенк, Іст Селкірк і Дофін. Щоб зберегти свою культуру та мову, українці власним коштом утримували вечірні та суботні школи. У 1962 році українська мова була запроваджена як предмет вивчання у провінційні школи. У 1949 році Університет Манітоби започаткував курси української мови. З часом вони розширили свою діяльність. У 1964 році Колегія св. Андрея, українська православна семінарія, яка була заснована у Вінніпезі у 1932 році, переїхала на територію Університету Манітоби. У 1981 році при університеті був організований Центр українських канадських студій.

Українці Манітоби пишаються талановитими діячами культури з їхнього середовища. Це такі відомі імена, як письменники Онуфрій Івах, Маара Гаас (Мирослава Лазечко), Микита Мандрика, драматурги Дмитро Гунькевич, Мирослав Ірчан (відомий також як прозаїк), Семен Ковбель, Олександер Луговий і Пилип Остапчук (псевдонім Пилипенко), диригенти Євген Турула, Олександер Кошиць і Володимир Климків, скрипаль Донна Ґресько, музикознавець Павло Маценко, співачка-акторка Іванна Карасевич, співачка-аранжувальник Олеся Кохан, художники Роман Коваль, Яків Майданик, Дон Проць, скульптор Леонід Молодожанин (Лео Мол) та інші.

Вінніпег

Вінніпег - столиця і найбільше місто (у 2006 році населення становило 694 668 осіб) провінції Манітоба, розташоване на місці злиття річок Ред і Ассінібойн. У 1885 році туди були прокладені колії Канадської тихоокеанської залізниці, й відтоді місто стало центральним залізничним центром, куди прибували іммігранти з Європи перед тим, як рушити далі на поселення в Західній Канаді.

У 2006 році українське населення Вінніпегу становило 110 335 (у 30 090 з них обоє батьків були українцями, а в 80 240 - тільки один із батьків). Після 1991 року з України до Вінніпегу прибуло 1 510 іммігрантів. Лише 2 275 осіб вказали, що їхньою мовою домашнього спілкування є українська, хоч у 2001 році тут мешкало 15 315 осіб, для кого українська мова була рідною. Раніше офіційні цифри українського населення міста були такими: 3 600 осіб у 1911 році, 7 000 осіб у 1921 році, 21 459 - у 1931 році (перший рік, коли перепис населення дозволив досить точно порахувати кількість українців), 28 162 – у 1941 році, 41 997 – у 1951 році, 53 918 у 1961 році, 64 305 у 1971 році, 79 350 у 1981 році, 98 330 у 1991 році й нарешті у 2001 році – 102 635.

Вінніпег швидко став найбільшим у Канаді центром проживання міського українського населення. Його залізничні станції та крамниці, заводи, сільськогосподарський сектор і стрімкий розвиток інфраструктури відкрили широкі можливості працевлаштування для некваліфікованих робітників. Більше того, для ранніх українських іммігрантів які прагнули оселитися в преріях, саме Вінніпег став воротами в Канаду. Правда, згодом значна частина з них вирішила нікуди не їхати й облаштовувала своє життя тут. До Другої світової війни українське населення цього міста в кілька разів перевищувало українське населення інших міст Канади.

Спочатку українці Вінніпегу зосереджувалися переважно в таких багатонаціональних робітничих районах, як Норт Енд, Пойнт Даґлас і Бруклендз. З часом більшість українців покинула ці райони й переселилася в інші частини міста.

Перед Другою світовою війною Вінніпег був головним центром українського життя в Канаді. Тут виходили перші друковані періодичні видання: ліберальна газета “Канадійський фармер” (заснована у  1903 році), соціалістична “Робочий народ” (1909 рік), прокомуністична “Українські робітничі вісті” (1919 рік), протестантська “Ранок” (1905 рік), православна “Український голос” (1910 рік), католицька “Канадійський русин” (1911 рік). Перший український міський культурний заклад у Канаді, “Читальня ім. Т. Шевченка”, виник e 1899 році саме тут, у Вінніпезі. Не менш важливою була робота кількох громадських організацій, які відображали широкий національний спектр: Український народний дім, Українсько-канадський горожанський комітет, Український національний комітет, Український центральний комітет і Товариство Український робітничо-фермерський дім. Діяльність більшості організованого українства координував Український канадський комітет (нині це Конгрес українців Канади), що був утворений у Вінніпезі у 1940 році. Відтоді головний провід КУКу працює в цьому місті. Вінніпег також є домівкою Осередку української культури й освіти.

Упродовж кількох десятиліть поспіль провідна роль Вінніпегу в діяльності українсько-канадських організацій відображала факт його демографічної переваги. Але ця ситуація помітно змінилася після Другої світової війни, а вже на 1971 рік два інші канадські міста, Едмонтон і Торонто, майже дорівнялися Вінніпегові (як за кількістю українських мешканців, так і за їх впливовістю).

Переважно некваліфіковані й часто навіть дискриміновані українці міста до 1939 року все ж спромоглися на значний поступ у роздрібній торгівлі, сфері послуг, виробництві, транспортуванні, а деякі навіть стали фахівцями, здебільшого в галузі освіти та права. У 1943 році в місті був організований Клуб українських професіоналістів і підприємців.

Вінніпег завжди був і досі є духовним та адміністративним центром Української католицької й Української православної церков Канади. Тут розташовані керівництво і резиденції митрополитів обох церков.

Першим членом муніципальної ради Вінніпегу українського походження став Теодор Стефаник, обраний на цю посаду у 1911 році, а першими українськими членами провінційного парламенту Манітоби - Василь Кардаш і Стефан Кравчик у 1941 році. Серед політиків українського походження найвідомішим, безсумнівно, був міський голова Степан Дзюба (1956-1977), який у 1973 зробив Вінніпег міс-том-побратимом Львова.

Культурне життя українців у Вінніпегу було й надалі залишається дуже динамічним. Серед численних колишніх і нинішніх талантів міста слід назвати таких письменників як Онуфрій Івах, Маара Гаас (Мирослава Лазечко) і Василь Палюк; драматургів Мирослава Ірчана, Семена Ковбеля, Олександера Лугового, Пилипа Остапчука і Данила Щура (який зараз займається мюзиклами); акторів Мімі (Мерілин) Кузик, Едварда Іванка, Іванну Карасевич, і Джулієт (Юлію Сисак); музикантів Євгена Турула, Олександера Кошиця, Володимира Климківа, Донну Ґресько, Павла Маценка та Олескандра Кохана; мистців Романа Коваля, Яківа Майданика, Леоніда Молодожанина (Лео Мола) і Дона Проця; фотографа і кінорежисер Івана Паскевича.

Місто відоме своїми пам'ятником Тарасові Шевченкові на території провінційного парламенту Манітоби, пам'ятником жертвам Голодомору 1932-1933 років у Радянській Україні на території міської управи, Садом скульптур Лео Мола. Нині духовні потреби українців Вінніпегу обслуговують 15 українських католицьких і 6 українських православних церков. Від 1979 року в багатьох школах міста існує двомовна українсько-англійська програма. Українську мову та літературу також викладають у Манітобському університеті. В ньому працює православна семінарія - Колегія св. Андрея, Центр канадсько-українських студій, Українсько-канадський архів і виставка “Слов'янська колекція” (більшість експонатів якої українські) в бібліотеці Елізабет Дефо.