Альберта - найзахідніша з трьох степових провінцій Канади. Площа провінції складає 661 848 квадратних кілометрів, населення – 3 256 355 мешканців (2006 рік). Клімат - континентальний. На півдні провінції простягається рівнинний степ, тимчасом як осикові гаї центральної частини плавно переходять на півночі в лісотундру. Уздовж західного кордону Альберти з Британською Колумбією височіють Скелясті гори. До середини 1940-их років основою економіки провінції було сільське господарство. Відтоді економіка помітно урізноманітнилася внаслідок розвитку нафтовидобувної індустрії, харчової та легкої промисловості. Столицею провінції є місто Едмонтон.

При переписі населення 2006 року з'ясувалося, що в провінції проживає 332 180 мешканців українського походження, що становить 10,2% від усього населення провінції; у 249 995 з них - один із батьків українець. 33 970 мешканців Альберти вважають українську мову рідною. Найбільше українців провінції зосереджено в Едмонтоні (144 620 осіб) і Калгарі (76 240 осіб). Серед інших міських поселень слід назвати Ред Дір (7 010 осіб), Летбрідж (7 120 осіб), Колд Лейк (1 355 осіб), Медисин Гет (5 075 осіб) і Ґранд Прері (6 795 осіб).

Перші документально зафіксовані імена українських поселенців у Альберті - Іван Пилипів і Василь Єленяк. Ці люди прибули сюди у 1891 році і оселилися в компактному українському поселенні (званому в ті часи колонією), розташованому на відстані 80 кілометрів на північний схід від Едмонтона. До 1914 року це поселення розрослося на 110 кілометрів від Една-Стар на заході до Слави на сході й приблизно на 70 кілометрів від Смоукі Лейк на півночі до околиць Мондера і Веґревілля на півдні. Майже всі найперші українські поселенці прибули в Альберту зі західноукраїнських регіонів - Галичини та Буковини. У центрально-східній частині Альберти існувало найбільше таких компактних поселень. Їхній український дух був відображений у таких топонімах, як, наприклад, Згода, Мирнам, Бучач, Борщів, Нью Київ та інші. Перед Першою світовою війною невеликі українські селища також були на південь від Едмонтона, неподалік містечка Ледюк, та на південний схід від Едмонтона поблизу околиці Раунд Гілл. У цей час Едмонтон був найголовнішим міським поселенням для українців, хоч їх абсолютна кількість була незначною. Українці також жили в шахтарських селищах Кроузнест Пасе, у містечках Летбрідж, Драмгеллер і місті Калгарі. У міжвоєнний період чимало новоприбулих оселилися у фермерських угіддях районів Атабаска і Піс Рівер. А ще більша кількість прагнула знайти роботу на фермах в оригінальних компактних поселеннях і прилеглих до них районах. Відносно менша кількість українських іммігрантів, які приїхали до Альберти після Другої світової війни, переважно селилася в містах провінції.

Перша хвиля українських іммігрантів до Альберти складалася здебільше із землеробів. Часто вони наймалися виконувати сезонну роботу в інших галузях, щоб здобути кошти на купівлю власної ферми. Меншість новоприбулих українців працювала шахтарями або робітниками в містах. У міжвоєнний час зростала кількість українців, які розпочинали свій бізнес чи ставали фахівцями. Після Другої світової війни соціально-економічний склад українського населення відображав загальну структуру населення Альберти.

Першими установами, збудованими в українських поселеннях, стали церкви. Більшість українців Альберти належить до Української католицької церкви, яка у 1956 році заснувала Едмонтонську єпархію (від 1948 року їй передував екзархат Західної Канади). До середини 1940-их років майже всі католицькі священики провінції належали до монашого чину Василіан. У повоєнний період ситуація змінилася, коли до Канади стали прибувати священики з Європи. Перші Василіяни оселилися в Альберті у 1902 році. Недалеко від Мондера у 1923 році вони заснували монастир. Печера Ґолґота поблизу монастиря упродовж багатьох років була популярним місцем паломництва. Едмонтонською єпархією керували єпископи Ніль Саварин (1956-1986 роки; екзарх - 1948-1956 роки), Дмитро Ґрещик (1986-1990 роки), Мирон Дацюк (1991-1996 роки) і Лаврентій Гуцуляк (1997 рік).

У церквах, збудованих в Альберті православними українцями, спочатку правили священики Російської православної місії в Північній Америці. Хоч здебільше перші українські поселення складалася з вихідців із Буковини, деякі православні громади були засновані колишніми симпатиками русофільського руху, поширеного на зламі ХІХ-ХХ століть у підвладній Австрії Галичині. Після падіння в Росії царського режиму Російська православна церква (РПЦ) стала занепадати і згодом перестала надавати матеріальну підтримку вірним РПЦ в світі. З утвердженням місіонерської діяльності Української православної церкви в Канаді (УПЦК) у 1920 році багато вірних Російської православної церкви перейшли до УПЦК, як і певна кількість католиків. Між двома війнами УПЦК отримала безсумнівну перевагу серед православних українців Альберти. У 1959 році Українська православна церква створила Західну єпархію, що охоплювала Альберту і Британську Колумбію. Її очолив єпископ Андрей (Григорій Метюк), а його наступником у 1983 році став єпископ Іван (Іван Стінка).

Найпершими організаціями української громади в Альберті були культурно-освітні угруповання на зразок товариства “Просвіта”. Багато з них підтримували хорові чи театральні колективи. Майже всі вони спочатку винаймали приміщення, але вже в 1920-30-их роках стали зводити власні будинки, створивши в підсумку мережу зі 120-ти українських громадських закладів по цілій провінції. Внаслідок відтоку сільських мешканців після Другої світової війни багато таких громадських закладів у землеробських районах були закриті. Українці Альберти стали згуртовуватися навколо церков і провідних українських національних об'єднань. Від 1970-их років намітилася тенденція до створення культурно-освітніх товариств. Усі українські організації провінції об'єднує Альбертська провінційна рада Конгресу українців Канади.

Українці Альберти активно проявили себе в політичному житті. Вперше вони заявили про себе у 1913 році, коли до провінційного уряду був обраний Андрій Шандро. У 1921 році членом уряду Альберти став Василь Федун, а у 1922 році - Михайло Чорногуз. Спочатку українські кандидати були обрані тільки завдяки голосам виборців у тих дільницях, де переважали українці. Але з часом їх стали обирати саме за їхні власні заслуги. Першим етнічним українцем у парламенті Канади став Михайло Лучкович (1926-1935 роки), обраний у Веґревільському виборчому окрузі. Інші українсько-канадські члени парламенту в Альберті - це Антін Глинка (1940-1949 роки). Іван Дікур (1949-1957 роки), Амброзій Головач (1953-1958 роки), Василь Скорейко (1958-1974 роки) і Степан Папроцький (1968-1993 роки). Членами уряду провінції українського походження були Петро Міськів (1930-1935 роки), Ізидор Ґорецький (1930-1935 роки), Василь Томин (1935-1952 і 1959-1971 роки), Амброзій Головач (1959-1971 роки), Василь Дячук (1971-1987 роки), Альберт Гоголь (1971-1979 роки), Юліан Козяк (1971-1986 роки) і Євген Звоздецький (1993 рік). Міським головою Едмонтона кілька разів ставав Василь Гавриляк (1952-1959,1963-1965 і 1974-1975 роки), а також на цій посаді перебував ще один канадець українського походження - Лаврентій Дікур (1983-1988 роки, після чого він до 1994 року очолював ліберальну партію в Альберті). Колишнім президентом прогресивно-консервативного об'єднання і канцлером Альбертського університету був Петро Саварин. З грудня 2006 року посаду Глава уряду і Прем'єра провінції Альберта обіймає Едвард Стельмах - українець за походженням.

В Альберті досить активною була газетно-видавнича справа. Тут виходили такі газети, як “Нова громада” (1911-1912 роки), “Новини” (1913-1922 роки) і низка газет, яку видавав Тома Томашевський. Найважливішим українським джерелом новин в Альберті була і є газета “Українські вісті” (нині двомовна), яка виходить з 1928 року.

Українці Альберти прагнули зберегти для нащадків свою історію. Добре відомою є епічна трилогія про життя українських піонерів “Сини землі” (1939-1945 років), яку написав Ілля Киріяк, спираючись на інформацію, зібрану в українських поселеннях Альберти. Колишній шкільний учитель Василь Чумер був першим, хто спробував написати серйозну історичну працю про українців у Канаді. Книга з'явилася у 1942 році, через рік після заснування Товариства українців-піонерів Альберти. Едмонтонський журнал ”Український піонер” (1955-1960 роки) далі підтримував ці зусилля. У 1974 році в Едмонтоні відкрився Українсько-канадський архів-музей Альберти. Через рік уряд провінції створив Село української культурної спадщини, яке розташоване на відстані 50 кілометрів на схід від Едмонтона. У 1977 році Мирослава Косташ видала книжку “Всі бабині діти”, в якій зобразила життя українців у провінції. З 1992 року історичне українське компактне поселення стало частиною екомузею “Калиновий край”.

Двомовні українсько-англійські школи існували в Альберті до 1913 року, коли вони були заборонені. Відтоді навчання українською мовою провадили тільки в Рідних школах української громади. Частково воно було відновлене у загальноосвітніх школах після Другої світової війни. У 1959 році українська мова була дозволена як мова навчання в середніх школах Альберти. У 1974 році українсько-англійська двомовна освіта була знову запроваджена в початкових класах, а згодом поширена на середні та старші класи.

У 1957 році на відділенні слов'янських студій Альбертського університету були започатковані українські курси. Згодом Університет Альберти став визнаним у світі авторитетом у сфері українознавства. Велика заслуга в цьому викладачів української мови та літератури (нині у складі відділення сучасної мови і культури), а також заснованого 1976 року Канадського інституту українських студій і створеної у 1989 році кафедри української культури та етнографії ім.Гуцуляків. Відділення історії Альбертського університету пишається своїми видатними професорами і готує фахівців із української та українсько-канадської історії.

Велика кількість помітних в українській культурі постатей народилася або працювала в Альберті. Досить назвати такі імена, як художники Юліан Буцманюк, Василь Курилик, Петро Липинський і Петро Шостак, письменники Ярослав Балан, Ілля Киріяк, Мирослава Косташ, Ґлорія Купченко-Фроляк, Юрій Мельник, Галина Потребенко, Юрій Риґа, Яр Славутич і Юрій Стефаник-Клиновий.